23 квітня у селі Вербівка, що на Липовеччині за підтримки народного депутата України Григорія Калетніка відкрито меморіальну дошку пам’яті Віктора Івановича Марківського.
У Віктора Івановича на все вистачало і сил, і часу - на ветеранів, солдатських вдів, на спілкування з молоддю, на організацію численних заходів...Коли його не стало, здалося на мить, що він просто поїхав у своїх звичайних справах, а всі ми, живі, в черговий раз гортаємо нетлінні сторінки його унікальної долі.
Батько пішов на фронт, щойно Радянським Союзом прокотилася звістка про те, що країна під загрозою. Віктор Іванович, як найстарша в сім'ї дитина, мусив враз стати дорослим чоловіком і дбати про родину. А їх у батьків було шестеро. Чи думав про цю непросту і відповідальну місію дванадцятирічний хлопчина, сказати важко! Він просто робив те, чого вимагали обставини - опікав менших і допомагав матері.
Разом з іншими родина Марківських евакуювалася з рідної Ротмистрівки до с.Вереміївка, що на Полтавщині. Віктор Іванович ніколи не міг забути своєї першої пережитої "бомбьожки" на мосту через Дніпро. Тільки Богові відомо, як вони тоді вціліли.
На Полтавщині жилося скрутно - чужа сторона, незнайоме село, болісна невизначеність майбутнього і злидні. Матері з усіх сторін радили роздати дітей по бездітних родинах, аби не померли з голоду. Ось тільки її материнське серце було проти. Старший син Вітя пішов працювати у колгосп їздовим, так і вижили. У 1943-му наші війська звільнили Вереміївку від німців, колгосп виділив для родини Марківських підводу і вони вирушили назад, на батьківську землю. Смутком і пусткою зустріла своїх біженців рідна Ротмистрівка. Фашисти майже зрівняли її із землею, хата Марківських згоріла до останньої друзки, тільки сарай вистояв. У ньому й оселилися Віктор Іванович з родиною та його рідна тітка із трьома дітьми. Батько додому не повернувся.
Під мирним небом Віктор Іванович Марківський розкрив себе, як людина щедрої і щирої вдачі, невтомний працелюб, активний громадський діяч, добрий друг і колега. На початку своєї трудової діяльності працював ветеринарним фельдшером у рідному селі. Люди й досі згадують: постукай у двері Марківського хоч би посеред ночі, встане і піде рятувати худобу. Жодній людині у допомозі не відмовив. А бувало, у сільській крамниці, накупить цукерок і всіх дітей дорогою пригощає.
У 1955 році Віктор Іванович був обраний головою Вербівської сільради, пізніше очолював колгосп "Новий Шлях" у с.Журава та колгосп "Україна" у Зозові. За нього обидва господарства вийшли у флагмани району.
2003-го року ветерани Липовеччини висловили йому свою високу довіру і обрали головою районної ветеранської організації. Саме Віктор Іванович налагодив зв'язки з посольствами Росії, Словаччини. За життя був нагороджений понад 50 грамотами, отримав орден України "За заслуги ІІІ ступеня", "Словацький орден Свободи ІІІ ступеня", медалі "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років", медаль "Захиснику Вітчизни" та 10 ювілейних медалей.
Зі своєю дружиною Марією Микитівною прожив у щасливому шлюбі 63 роки, виростив двох синів та доньку. Коли рідні просили його перевести подих і відпочити, він цілком серйозно відповідав "Якщо зупинюся - то й жити перестану". 23 квітня йому би виповнилося 84 роки. Такі, як Віктор Іванович, назавжди залишаються в пам'яті. Та вони, напевне, і не йдуть, а відлітають, мов у фронтовій пісні, разом з журавлями. І там, з-під небесної блакиті, продовжують опікати тих, хто залишився на землі.